Держава не має карати за службу: чому Україні потрібен не довічний статус ПЕП (Politically Exposed Person), а справедлива та розумна система контролю

Україна сьогодні живе одночасно в кількох реальностях. Вона воює. Вона реформується. Вона відбудовується. І водночас вона намагається стати не просто формально ближчою до Європи, а повноцінною частиною європейського економічного та інституційного простору. У цій складній точці історії для нас критично важливо не лише ухвалювати правильні закони, а й мати людей, здатних ці закони реалізувати. Людей із досвідом, стратегічним мисленням, міжнародним баченням, здатністю витримувати тиск і брати на себе відповідальність.

Саме тому Україні сьогодні як ніколи потрібні сильні професіонали в державному секторі: у міністерствах, регуляторах, наглядових радах державних компаній, органах стратегічного планування, фінансового контролю, відбудови та міжнародної координації. Нам потрібні люди, які вміють не просто обслуговувати систему, а змінювати її якість. Проте саме ці люди дуже часто роблять інший вибір. Вони залишаються в бізнесі, переходять у міжнародні структури, консалтинг, приватну практику, інвестиційні проєкти або глобальні корпорації. І причина тут не лише в рівні зарплати чи стресі державної служби.

Є ще один фактор, про який публічно говорять недостатньо, хоча саме він дедалі сильніше впливає на кадрову спроможність держави. Йдеться про статус політично значущої особи, або ПЕП. Сам по собі цей інститут є необхідним елементом сучасної системи фінансового моніторингу. Ніхто не заперечує, що особи, які мають або мали значний політичний вплив, доступ до державних ресурсів чи можливість впливати на ключові рішення, повинні перебувати під посиленою увагою фінансових установ. Це нормальний антикорупційний запобіжник. Проблема починається тоді, коли запобіжник перетворюється на довічний ярлик.

Коли статус ПЕП фактично стає безстроковим, це означає, що людина може пропрацювати на державу кілька років, а наслідки цього рішення супроводжуватимуть її значно довше, ніж сама посада. Вона може піти у приватний сектор, займатися наукою, управлінням, підприємництвом, міжнародними проєктами, жити в іншій країні, не мати жодного доступу до бюджету чи державних важелів, але для банків, комплаєнс-служб, фінансових партнерів і частини контрагентів залишатиметься особою підвищеної уваги. І хоча формально йдеться лише про посилену перевірку, у практичному житті це часто означає складніший доступ до банківських послуг, додаткові запити документів, затягнуті перевірки, обережність контрагентів і загальне небажання ринку працювати зі «складним профілем».

Для людини, яка будує кар’єру стратегічно, це читається дуже просто: кілька років державної служби можуть обернутися довгим фінансовим і репутаційним хвостом. І саме тут починається найважливіше. Проблема ПЕП — це не проблема комфорту колишніх посадовців. Це проблема якості державного управління. Бо сильні професіонали завжди оцінюють не лише місію, а й правила гри. Вони думають не лише про те, що зможуть зробити для країни сьогодні, а й про те, що буде з їхньою репутацією, кар’єрою та можливостями завтра.

Уявімо професіонала віком 35–45 років. Він має добру освіту, практичний досвід, міжнародні контакти, навички управління командами, розуміння ринку та комплаєнсу. Держава каже йому: приходь, бери відповідальність, працюй у найскладніший період, ухвалюй непопулярні рішення, тримай удар, працюй під публічним тиском, відповідай за кожен підпис, за кожну помилку, за кожен ризик. Але водночас система не може чесно відповісти на інше запитання: що людина отримає після завершення цієї служби, крім виснаження, політичного досвіду і довгого шлейфу підвищеної фінансової підозри?

Ось у цьому і полягає головний перекіс. Українська держава хоче найкращих людей, але занадто часто пропонує їм модель, у якій служіння країні виглядає не як престижний і відповідальний етап кар’єри, а як довгостроковий токсичний актив у резюме. Для бізнесу, міжнародного ринку та сучасного покоління управлінців це дуже сильний стримувальний сигнал. І цей сигнал працює жорсткіше, ніж будь-яка патріотична риторика.

Тут важливо називати речі своїми іменами. Довічний або фактично безстроковий статус ПЕП не підсилює державу автоматично. У певний момент він починає працювати проти неї. Бо система, яка мала б допомагати виявляти реальні ризики, фактично починає карати за сам факт служби. А це вже не про контроль. Це про неправильний дизайн стимулів.

Сильна держава — це не держава, яка всіх підозрює однаково довго. Сильна держава — це держава, яка вміє розумно оцінювати ризики в часі. Корупційний ризик не є вічною величиною. Він не залишається однаковим через рік, три роки чи десять років після звільнення людини з посади. Після втрати формального впливу, доступу до державних потоків, механізмів погодження рішень і політичних важелів ризик об’єктивно знижується. Саме тому підхід до колишніх політично значущих осіб має бути не статусним, а ризик-орієнтованим.

Ризик-орієнтована модель означає дуже просту і професійну річ: держава, регулятор і фінансовий сектор оцінюють не лише те, ким людина була колись, а й те, ким вона є зараз. Чи зберігає вона реальний вплив. Чи має доступ до рішень. Чи фігурує в розслідуваннях. Чи є ознаки непрозорого походження активів. Чи є обставини, які обґрунтовують продовження посиленого моніторингу. Якщо так — контроль має зберігатися. Якщо ні — немає жодного сенсу тримати людину в умовній «червоній зоні» лише через старий запис у біографії.

Саме тому розумне обмеження в часі статусу політично значущої особи є не поблажкою і не подарунком для еліт. Це інструмент відновлення балансу між антикорупційною метою і державною спроможністю. Наприклад, трирічний строк підвищеної уваги після завершення публічної функції — це достатній період, щоб побачити потенційні хвости впливу, неприродні фінансові конструкції, спроби використати старі зв’язки або інші ризикові моделі. Це розумний горизонт для контролю. Але це не вирок на все життя.

І тут важливо не підміняти зміст політичними штампами. Бо щоразу, коли в публічному просторі лунає думка про строковий підхід до ПЕП, одразу з’являється спокуса описати це як «послаблення боротьби з корупцією». Насправді все навпаки. Корупцію мають карати кримінальний закон, розслідування, конфіскація, санкції, ефективний суд і реальні інструменти відповідальності. А фінансовий моніторинг повинен бути точним, сучасним і ризик-орієнтованим. Там, де є реальний ризик, має бути жорсткий контроль. Там, де ризик більше не є актуальним, не повинно бути автоматичного довічного тавра.

Для України це питання має набагато більший масштаб, ніж здається на перший погляд. Це не лише дискусія про комплаєнс. Це не лише питання банківських процедур. Це питання конкурентоспроможності української держави як роботодавця і як інституції. Ми не зможемо виграти конкуренцію за таланти, якщо люди рівня, потрібного для реформ, відбудови, переговорів із міжнародними партнерами, запуску нових економічних моделей і управління складними державними процесами, будуть сприймати державну службу як довічний ризик для майбутнього.

Україні потрібен новий державний контракт із сильними професіоналами. І частина цього контракту — чесна, зрозуміла і справедлива модель ПЕП. Така, в якій служба державі не є індульгенцією, але й не є пожиттєвим покаранням. Така, в якій система здатна відокремлювати справжню небезпеку від формального статусу. Така, в якій держава показує: ми цінуємо тих, хто приходить працювати на країну, і не перетворюємо цей вибір на безстрокову санкцію.

Сьогодні Україна бореться не лише за територію. Вона бореться за якість власної державності. А якість державності визначається не лише законами чи деклараціями, а передусім людьми, які ці закони реалізують, інституції будують і репутацію країни формують. Саме тому обмежений у часі, ризик-орієнтований статус політично значущої особи — це не про комфорт для минулої еліти. Це про шанс для майбутньої державної еліти бути сильною, професійною і мотивованою.

Бо врешті-решт Україна виграє не тоді, коли навчиться довічно підозрювати всіх, хто колись був у владі. Україна виграє тоді, коли навчиться одночасно контролювати ризики, захищати доброчесність і не відлякувати тих, хто здатен зробити її державу сильнішою. Саме якість управління сьогодні визначає, чи стане Україна завтра історією успіху — для власних громадян, для європейського ринку і для світу.

План дій: як перетворити дискусію про ПЕП на реформу, що посилює державу

1. Сформулювати головну мету реформи правильно

Перший і ключовий крок — вийти з хибної рамки, у якій питання статусу політично значущої особи подається як суперечка між «жорсткістю» і «поблажливістю». Насправді предмет цієї реформи зовсім інший. Йдеться про те, чи зможе Україна одночасно зберегти високі стандарти антикорупційного контролю і не втратити шанс залучати сильних професіоналів до державного управління.

Усі публічні комунікації мають будуватися навколо простої і зрозумілої тези: реформування підходу до ПЕП — це не про послаблення контролю, а про його осучаснення. Не про захист політичного класу, а про захист якості управління. Не про комфорт для колишніх посадовців, а про здатність держави конкурувати за людей, які можуть будувати сильні інституції.

2. Запровадити строкову модель із можливістю продовження за ризиком

Базовою конструкцією має стати обмежений у часі статус політично значущої особи після припинення виконання публічних функцій. Оптимальним виглядає підхід, за яким підвищений статус зберігається протягом визначеного строку, наприклад трьох років, а після цього припиняється автоматично, якщо немає обґрунтованих підстав для його продовження.

Саме в цьому полягає принципова зміна філософії. Не людина повинна доводити, що вона більше не становить ризику. Саме фінансова установа або уповноважений суб’єкт повинні мати конкретні, задокументовані та перевірювані підстави, якщо вважають, що посилений контроль необхідно зберегти і після спливу базового строку.

3. Чітко визначити критерії продовження посиленого моніторингу

Щоб уникнути хаосу, вибірковості та перестрахування, держава має дати ринку зрозумілий перелік критеріїв, які можуть свідчити про збереження підвищеного ризику після завершення базового строку. Йдеться не про загальні фрази, а про конкретні індикатори.

До таких індикаторів можуть належати збереження фактичного політичного чи адміністративного впливу, неформальний контроль над прийняттям рішень, участь у корпоративних або політичних структурах, які прямо пов’язані з державними ресурсами, фігурування в кримінальних провадженнях або антикорупційних розслідуваннях, суттєва невідповідність між способом життя та офіційними доходами, непрозорі активи, підозрілі транскордонні операції, використання близьких осіб чи пов’язаних структур для обходу контролю.

Ключове правило тут має бути дуже простим: статус не продовжується автоматично лише тому, що людині колись належала важлива посада. Він може бути продовжений тільки тоді, коли наявні реальні ознаки триваючого ризику.

4. Уніфікувати практику для банків і фінансового сектору

Одна з головних проблем чинної системи полягає в тому, що навіть за наявності формального ризик-орієнтованого підходу банки нерідко обирають надмірну пересторогу. Для них простіше поставити клієнта в категорію максимальної уваги, ніж брати на себе відповідальність за індивідуальну оцінку. У результаті виникає деформована практика, коли фінансовий сектор захищається від регуляторного ризику за рахунок правової невизначеності клієнта.

Щоб це змінити, Національний банк, Держфінмоніторинг та інші відповідальні інституції мають розробити єдині практичні правила застосування оновленого підходу. Банки повинні отримати не абстрактний заклик «оцінювати ризики», а конкретні методичні рамки: як фіксувати ризик, як його переглядати, як приймати рішення про зняття або продовження посиленого моніторингу, які документи вважати достатніми, як не допустити дискримінації клієнта лише через минулу посаду.

5. Створити прозору процедуру перегляду статусу

Система не буде легітимною, якщо людина не розумітиме, за якими правилами щодо неї ухвалюється рішення і як це рішення можна перевірити або оскаржити. Саме тому потрібна зрозуміла процедура перегляду статусу після завершення базового строку підвищеної уваги.

Людина повинна мати можливість отримати мотивоване пояснення, чому щодо неї зберігається посилений моніторинг, які саме фактори враховані, і яким чином вона може подати додаткову інформацію чи ініціювати повторний перегляд. Це не лише питання справедливості. Це питання якості правозастосування і довіри до самої антикорупційної архітектури.

6. Пов’язати реформу ПЕП із ширшим кадровим пакетом для державної служби

Саме по собі коригування статусу ПЕП не вирішить проблему дефіциту сильних людей у державі, якщо воно не стане частиною ширшого кадрового рішення. Держава має чесно відповісти на запитання: що саме вона пропонує сильному професіоналу в обмін на кілька років служби в умовах війни, тиску, підвищеної відповідальності та високих репутаційних ставок.

Потрібно паралельно працювати над конкурентною оплатою праці, зрозумілими кар’єрними траєкторіями, програмами повернення фахівців із приватного сектору, механізмами правового захисту від політизованих переслідувань, а також сучасною культурою державного менеджменту. Реформа ПЕП має бути вбудована в ширший соціальний контракт із тими, кого держава хоче запросити до себе.

7. Перебудувати публічну комунікацію реформи

Найслабше місце будь-якої чутливої реформи — це момент, коли її пояснюють погано. Якщо цю тему подати як «послаблення для колишніх чиновників», вона програє ще до початку змістовної дискусії. Саме тому потрібна точна комунікаційна стратегія.

Реформу слід пояснювати через категорії державної спроможності, кадрової конкуренції, міжнародної довіри, інвестиційної репутації та сучасного управління ризиками. Суспільству потрібно чесно говорити: корупція не зникає через довічний ярлик, але сильні професіонали можуть не прийти в державу саме через те, що система перетворює службу на надто дорогий особистий вибір. Бізнесу потрібно пояснювати, що зрозумілий і пропорційний режим ПЕП зменшує регуляторну невизначеність. Міжнародним партнерам — що Україна не послаблює контроль, а робить його точнішим, сучаснішим і більш відповідним до логіки управління реальними ризиками.

8. Сформувати коаліцію підтримки реформи

Такі зміни рідко відбуваються лише зусиллям одного органу або однієї групи. Потрібна коаліція, яка поєднає кілька середовищ. До неї мають увійти представники державних інституцій, банківського сектору, експерти у сфері фінансового моніторингу, юристи, бізнес-асоціації, представники міжнародних програм технічної допомоги, фахівці з корпоративного управління та люди, які мають власний досвід роботи в державі та поза нею.

Такий альянс потрібен для того, щоб вивести дискусію з площини емоцій і політичних підозр у площину конструктивного державного дизайну. Щойно з’являється багатосуб’єктна професійна підтримка, тема перестає виглядати як приватний інтерес окремої групи і починає сприйматися як системне рішення для посилення країни.

9. Підготувати поетапний формат впровадження

Щоб реформа була не лише проголошена, а реально запрацювала, доцільно закласти кілька етапів її впровадження. На першому етапі — зміни до законодавства і базових нормативних актів. На другому — розробка банківських та регуляторних методик. На третьому — навчання комплаєнс-підрозділів, внутрішніх служб контролю та працівників, які ухвалюють рішення щодо клієнтських профілів. На четвертому — моніторинг практики застосування, збір зворотного зв’язку та корекція проблемних місць.

Такий підхід дозволяє уникнути класичної української помилки, коли правильна ідея проголошується гучно, але внизу починає жити за старими правилами через страх, нерозуміння або інерцію системи.

10. Зафіксувати ключовий результат, заради якого все це робиться

Фінальна мета цієї реформи не в тому, щоб комусь стало простіше проходити банківську перевірку. І не в тому, щоб прибрати з поля зору колишніх посадовців. Справжня мета значно більша. Вона полягає в тому, щоб зробити державу сильнішою.

Україна не може дозволити собі кадрову модель, у якій найкомпетентніші люди оминають державну службу, бо вона надто дорого коштує в особистому та професійному сенсі. Якщо ми хочемо мати сильні міністерства, дієві регулятори, професійні державні компанії та інституції, здатні говорити з інвестором, Європою і світом на рівних, ми повинні вибудувати систему, яка вміє не лише контролювати, а й залучати.

Саме тому реформований підхід до статусу політично значущої особи має стати частиною ширшої державної стратегії. Це стратегія зрілої країни, яка розуміє: найкращі люди не приходять у систему, що пропонує їм довічну підозру як плату за службу. Найкращі люди приходять туди, де є вимогливість, відповідальність, прозорі правила і справедливий баланс між контролем та довірою.

І якщо Україна справді хоче бути не лише державою, що вистояла, а державою, яка перемогла і стала успішною, вона повинна навчитися будувати саме такі правила.

Автор: Гезь Павло Олегович — голова регіонального осередку НАЛУ у Дніпропетровській області, адвокат, доктор філософії у галузі права, фахівець із системним баченням розвитку правничого середовища та інституту лобізму в Україні.