Інститут українського лобіювання має отримати конституційно-правове визнання

Кожура Л.О., доктор юридичних наук, професор
Шевчук О.А., PhD, адвокат, Голова Правління Національної асоціації лобістів України
Власенко В.В., кандидат юридичних наук, доцент

Лобізм як правове та політичне явище у сучасних демократичних державах виконує функцію легітимного представництва інтересів у процесі формування державної політики. Його сутність полягає не у неформальному впливі, а у забезпеченні інституціоналізованого каналу взаємодії між суспільством і державою, що дозволяє інтегрувати позиції різних соціальних груп у механізм прийняття рішень.

В українських реаліях цей інститут тривалий час розвивався поза межами чіткого правового регулювання. Відсутність нормативного визначення лобістської діяльності, її суб’єктного складу та процедур здійснення зумовила формування стійких тіньових практик впливу на державну політику. Це, у свою чергу, сприяло підвищенню корупційних ризиків, нерівності доступу до процесу ухвалення рішень та зниженню рівня довіри до інституцій публічної влади.

Прийняття у 2025 році Закону України «Про лобіювання» стало принципово важливим кроком у напрямі легалізації цієї сфери. Закон уперше визначив правові засади здійснення лобістської діяльності, запровадив вимоги щодо реєстрації її суб’єктів, встановив базові стандарти прозорості та підзвітності. Водночас сам факт нормативного врегулювання не означає завершення інституціоналізації лобізму як складової системи публічного управління.

Проблема полягає в тому, що наявність галузевого закону не тотожна існуванню повноцінного інституту. Інституціоналізація передбачає не лише нормативне закріплення, але й інтеграцію відповідного явища у структуру базових принципів державного устрою. У цьому аспекті українська модель лобізму залишається незавершеною.

Міжнародний досвід підтверджує, що ефективність лобістської діяльності безпосередньо залежить від рівня її правового та інституційного закріплення. У США, Канаді та країнах Європейського Союзу лобізм функціонує як структурований елемент політичної системи, врегульований на рівні спеціального законодавства, підкріплений інституційними механізмами контролю та заснований на принципах прозорості і підзвітності. Важливо, що у цих юрисдикціях лобізм не розглядається як допоміжна практика, а інтегрований у загальну систему демократичного управління.

У цьому контексті ключового значення набуває питання конституційно-правового визнання лобізму в Україні. За своєю правовою природою лобіювання є формою реалізації права на участь в управлінні державними справами, що охоплює можливість впливу на формування та реалізацію державної політики. Відповідно, його закріплення на рівні Конституції є логічним продовженням розвитку механізмів представницької демократії.

Відсутність такого закріплення створює концептуальну невизначеність. Лобізм формально визнається законом, але не має належного місця у системі конституційних принципів. Це обмежує його легітимність, знижує стабільність правового регулювання та зберігає передумови для паралельного існування неформальних практик впливу.

Конституційно-правове визнання дозволило б закріпити лобізм як елемент механізму взаємодії між державою і суспільством. Йдеться про фіксацію принципу, за яким представництво інтересів є легітимною складовою процесу формування державної політики. Такий підхід забезпечує інституційну визначеність і створює передумови для сталого розвитку відповідної сфери.

Водночас важливо враховувати, що ефективність лобізму залежить не лише від формального визнання, але й від наявності відповідної інституційної інфраструктури. Реєстри суб’єктів лобіювання, механізми контролю, вимоги до звітності та етичні стандарти є необхідними елементами, які забезпечують його функціонування у правовому полі. Саме їхня наявність дозволяє відмежувати легальний лобізм від тіньового впливу.

У цьому аспекті українська модель перебуває на етапі становлення. Запровадження відповідних механізмів свідчить про рух у напрямі створення системи, однак без конституційного закріплення цей процес залишається неповним. Відсутність базового принципу на рівні Основного Закону не дозволяє остаточно інтегрувати лобізм у систему публічного управління.

З огляду на це, інституціоналізація лобізму має розглядатися як послідовний процес, що включає декілька взаємопов’язаних етапів: нормативне визначення, створення інституційної інфраструктури та конституційне закріплення. На сьогодні Україна перебуває між першим і другим етапами, що обумовлює необхідність подальшого розвитку.

У підсумку слід констатувати, що лобізм не є загрозою для держави за умови його належного правового оформлення. Навпаки, він виступає механізмом забезпечення балансу інтересів, підвищення якості державних рішень та розвитку демократичних інститутів.

Саме тому конституційно-правове визнання інституту лобіювання слід розглядати як логічний і необхідний етап завершення його формування в Україні — етап, без якого подальший розвиток цієї сфери залишатиметься обмеженим як у правовому, так і в інституційному вимірі.