Ідентифікація лобіста в Україні: прогалина, яка блокує практичну реалізацію закону

Автор: Ярослав Куц, лобіст, член Етичної ради НАЛУ

Запровадження Закону України «Про лобіювання» №3606-IX стало ключовим етапом інституціоналізації лобістської діяльності в Україні. Закон сформував базову модель прозорості через створення Реєстру прозорості, який фактично виконує функцію єдиного джерела підтвердження статусу суб’єкта лобіювання. Саме внесення запису до цього реєстру є юридичним фактом, з якого особа набуває статусу лобіста.

Разом із тим, уже на першому етапі практичного застосування стало очевидно, що закладена модель має системну прогалину. Реєстр існує як інформаційний інструмент, але не створює жодного способу ідентифікації лобіста у фізичному світі. У ньому відсутні фотодані, а значна частина інформації, яка могла б бути використана для перевірки особи, є закритою для третіх осіб.

Це означає, що на практиці лобіст не має інструменту, який можна пред’явити посадовій особі для підтвердження свого статусу. Відповідно, будь-яка взаємодія з органами влади, яка передбачає фізичний доступ або персональний контакт, опиняється в зоні правової невизначеності.

Ситуація ускладнюється тим, що сам закон формально гарантує право лобіста входити до адміністративних будівель органів державної влади та місцевого самоврядування. Однак це право сформульоване через відсилку до «встановленого законодавством порядку», який фактично відсутній.

Таким чином виникає класичний нормативний розрив: право задеклароване, але механізм його реалізації не створений. Посадова особа на вході до установи не має інструменту перевірки, а лобіст — інструменту підтвердження. У результаті рішення про допуск може прийматися ситуативно, що відкриває простір для суб’єктивізму і потенційних зловживань.

Причини такої ситуації лежать у площині архітектури самого закону. Функції НАЗК як держателя Реєстру прозорості обмежені роботою з даними і не передбачають видачу будь-яких посвідчень або документів. Водночас законодавець, вводячи норму про доступ до органів влади, не забезпечив її процедурним наповненням, залишивши це питання відкритим.

Додатковий фактор — новизна самого інституту лобізму в Україні. Багато аспектів його функціонування, включно з ідентифікацією на місці здійснення діяльності, стали очевидними лише після запуску системи.

На цьому тлі проблема ідентифікації перестає бути технічною деталлю і набуває системного значення. Вона безпосередньо впливає на рівень доступу до органів влади і створює ризик формування неформальних практик, коли фактичний доступ отримують лише «відомі» або «узгоджені» суб’єкти.

У цьому контексті показовою є аналогія з адвокатурою. У цій сфері ідентифікація побудована на поєднанні реєстру та посвідчення, яке має самостійну юридичну силу. Така модель дозволяє швидко і без додаткових перевірок підтвердити статус особи у будь-якій ситуації взаємодії з державою.

Водночас навіть цей інститут демонструє, що для цифрового відображення посвідчення в «Дії» необхідне окреме законодавче врегулювання. Це означає, що для лобістів питання цифрової ідентифікації не може бути вирішене виключно технічно — воно потребує прямої норми закону.

З огляду на це, найбільш реалістичним виглядає поетапний підхід до вирішення проблеми. У короткостроковій перспективі доцільно розширити функціонал чинної моделі, поклавши на НАЗК обов’язок формувати посвідчення лобіста на підставі даних Реєстру прозорості та забезпечити можливість його цифрового відображення. Це дозволить оперативно закрити практичну прогалину без зміни інституційної конструкції системи.

Водночас у стратегічній перспективі логічним виглядає рух у напрямку створення повноцінного лобістського самоврядування, яке могло б перебрати на себе функції професійної ідентифікації та регулювання. Такий підхід відповідає європейській практиці розвитку професійних інститутів, але потребує окремого законодавчого рішення і часу на інституційне становлення.

У підсумку можна констатувати, що чинне законодавство створило необхідну основу для функціонування лобізму в Україні, але не забезпечило один із ключових елементів — можливість підтвердження статусу лобіста в реальних умовах. Відсутність такого механізму не лише ускладнює роботу суб’єктів лобіювання, а й створює передумови для викривлення самої ідеї прозорості.

Саме тому вирішення питання ідентифікації має розглядатися не як технічне доопрацювання, а як критично важливий елемент подальшого розвитку всієї системи регулювання лобістської діяльності в Україні.